Національний посттравматичний стресовий розлад та посттравматичне зростання: відлуння травми Голодомору в психіці сучасних українців

The Holodomor Research and Education Consortium of the Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta підтримали проект дослідження віддалених наслідків травм Голодомору на психіку українців (National PTSD and posttraumatic growth: echoes of the trauma of famine in the psyches of modern Ukrainians).

Посттравматичний стресовий розлад є наслідком, з одного боку, впливу надмірного стресу, зумовленого переживання загрозливих для життя ситуацій, з іншого боку – неможливістю психіки з різних причин «перетравити» цей стрес (Брієр, Скот, 2015). Ряд досліджень впливу переживання травми на людську психіку показує, що одна із критично важливих особливостей – це створення розривів у наративній пам’яті (Романчук, 2012). Наратив, який за звичайних умов, конструюється у структурах гіпокампу, розривається, і виникає «травматична память», яка хаотизована, не має часової мітки, не включена у наративну мережу, і тому є надміру болючою. Наслідок цього – поведінка уникання: людина робить певні дії, щоб не згадувати, забути, викинути з голови те, що сталося. Але від цього стан лише погіршується, бо пам'ять і далі лишається травматичною, не-інтегрованою. Виникає замкнене коло, подолати яке самостійно людині дуже складно. І тоді на допомогу приходить травмо-фокусована психотерапія, яка допомагає перетворити травматичну пам'ять у наратив (Ehlers, Clark, 2000).

Ймовірно, коли мова йде про трагедії національного масштабу, як от Голодомор, які супроводжуються політикою замовчування, приховування правди, можна говорити також і про ознаки національного пострамавтичного стресового розладу (Романчук, 2014). Адже жахливі речі, які сталися тоді, не увійшли до наративної національної пам’яті, не стали історією. Але ці події були, і історії про ці жахи передавалися з покоління у покоління, а якщо не передавалися – то нащадки однаково бачили й відчували, що щось негаразд із тими, хто вижив, але – не знали що саме. І так само, уникали розмов, тим більше, що уся пропаганда говорила, що такого не було.

З іншого боку, ряд сучасних досліджень показують, що у випадку, коли людина пройшла крізь травму, опрацювала свій досвід, то виникає феномен «посттравматичного зростання»: більше цінуються стосунки, переоцінюються цінності, більше вдячності до можливості жити тощо (Joseph, 2009; Tedeschi, Calhoun, 2004). 

Перевірка гіпотези про можливість існування національного посттравматичного стресового розладу, повязаного із Голодомором, покаже, наскільки важливо для психічного здоровя українців є заповнення прогалин у історичному наративі, і дасть додаткової мотивації дослідникам-історикам  продовжувати свої пошуки. При цьому, сказане стосується не лише теми Голодомору, але й великої кількості інших травм, пережитих українським народом – репресії, війни, революції. 

 

 

Read 1160 times Last modified on Четвер, 19 січня 2017 18:00
Login to post comments