Сприяння доступності допомоги в сфері психічного здоров’я є основним кроком, який влада може зробити для покращення психічного здоров’я населення – як тих людей, які мають розлади у даний час так і тих, хто знаходиться в групі ризику.
Існує так зване поняття «AAAQ» (Вказане у Загальному Коментарі 14 Комітету з економічних, соціальних і культурних прав, метою якого є допомога країнам у здійсненні статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_042)
Відповідно до пояснень Комітету право на охорону здоров’я (у тому числі і психічне здоров’я) включає наступні взаємопов’язані елементи:
Наявність (Availability) – медичні установи та послуги повинні існувати в достатній кількості.
Доступність (Accessibility), яка полягає у:
– фізична доступність – установи та служби повинні знаходитись у безпечній фізичній досяжності, особливо для людей з обмеженими можливостями та для осіб з вразливих груп;
– економічна доступність – оплата повинна базуватися на принципі справедливості та доступності для усіх;
– інформаційна доступність – право шукати, отримувати та поширювати інформацію та ідеї стосовно питань здоров’я;
– відсутності дискримінації – заклади охорона здоров’я та послуги повинні бути доступними для всіх, без жодних ознак дискримінації.
Прийнятність (Acceptability) – заклади та послуги повинні відповідати медичній етиці та бути культурально прийнятними та відповідними.
Якість (Quality) – організація установ та надання послуг повинні бути науково-обґрунтованими та якісними.
Бар’єри, які виникають у доступності допомоги в сфері психічного здоров’я – це будь які фізичні, фінансові чи процедурні явища, які перешкоджають людині, що потребує допомоги чи супроводу, отримувати цю послугу.
До бар’єрів або перешкод належать:
Недостатньо сформована політика (як загальнодержавна, так і локальна) може призводити до порушень прав людини таких як зловживання, які можуть бути пов’язані з примусовою госпіталізацією та лікуванням, відсутність належної кількості та якості їжі або води, належних умов перебування в медичних закладах чи закладах соціальної опіки, або відсутність належної медичної допомоги.
Відсутність кваліфікованих працівників у сфері психічного здоров’я не дозволяє особам з психічними розладами отримати якісну діагностику та лікування, а також допомогу та підтримку.
Заклади та служби охорони психічного здоров’я часто знаходяться у великих містах, а це означає, що особи, які живуть за межами міст, у сільській місцевості, повинні витрачати ресурси на проїзд та проживання, а також більший час на дорогу до місця надання допомоги.
Той факт, що особи, які перебувають в цих установах, знаходяться далеко від власних громад, свідчить про те, що люди позбавлені можливості спілкування, турботи та підтримки зі сторони своїх сімей та друзів.
Уряди витрачають ресурси на великі установи, які надають допомогу невеликій кількості осіб, натомість послуги, які базуються в громадах чи на первинному рівні надання допомоги могли б надавати підтримку та допомогу значно більшій кількості осіб, максимально наближено до місць проживання.
Багато країн витрачають менше, ніж 1% їх бюджету охорони здоров’я на охорону психічного здоров’я, незважаючи на значні негативні наслідки (burdens) психічних розладів.
За даними Міжнародного Медичного Корпусу лише 2,5% загального бюджету, виділеного на охорону здоров’я в Україні, припадає на психічне здоров’я, і більша частина (89%) фінансування спрямована на стаціонарне лікування в сфері охорони психічного здоров’я (Міжнародний Медичний Корпус, вересень 2017).
89,3% країн мають “основні переліки лікарських засобів”, які використовуються для закупівлі медикаментів. Але багато людей не мають регулярного доступу до ліків, які можуть бути в наявності лише в психіатричних закладах або в містах. І сама пропозиція чи наявність ліків може бути нестабільною або недостатньою.
У багатьох країнах психічні розлади не покриваються схемами медичного страхування, тому велика кількість людей не можуть дозволити собі лікування (медикаменти, психотерапія).
Багато людей з психічними розладами зустрічаються з дискримінацією щодо можливості самостійного проживання, працевлаштування та реалізації своїх можливостей.
Орест Сувало, керівник проектів та програм ІПЗ УКУ
при написанні цих матеріалів використано інформацію WHO та IMC